Велопробіг! Яким він був?

Минулої суботи на нас чекала визначна подія – справжній велопробіг, присвячений Дням Європи в Україні! Він став наступною справою нашого ювілейного спецпроекту і ми були щасливі взяти в ньому участь.

DSC_1408.JPG

Наш велoмаршрут виглядав наступним чином: Дослідна 56 –> Полтавський дендропарк –> Яківці –> Патлаївка –> Кротенки, і назад. О 10:00, після інструктажу з техніки безпеки, та мотивуючої промови від наших лідерів, ми вирушили у путь. Дорога була не завжди простою, адже маршрут не скрізь пролягав рівними трасами. Місцями доводилося долати бездоріжжя, спускатися з крутих гір, чи підкорювати пагорби, несучи свій «ровер» на собі. Доводилося долати і підвісний міст, і сходи в дендропарку.  Для декого це стало величезним випробуванням, адже кілька учнів навчилися їздити на велосипеді буквально за день до пробігу.  Дорогою, до речі, вдалося здійснити ще один проект учнів школи: «Чорнобрива Україна». Дев’ятикласники роздавали прохожим насіння чорнобривців з пропозицією висадити його у себе та заквітчати у такий спосіб своє місто та країну.

DSC_1430

Не обійшлося й без несправностей: після чергового спуску з крутої гори у багатьох поспадали цепи, а на одному велосипеді почала відвалюватися педаль. Однак, незважаючи на всі труднощі та перепони, маршрут таки було подолано і у фінальній його точці велотуристи нарешті мали змогу перепочити на мальовничому березі ріки Ворскла. Там відбувся пікнік з багаттям та сосисками, якими могли поласувати ті, хто таки подолав дистанцію. Таких відчайдухів виявилося рівно 20. Крім відпочинку, учасники пробігу також змогли здійснити екодесант, позбиравши на галявині пластикове сміття, залишене попередніми відпочивальниками.

DSC_1427

Перепочивши та підживившись, група вирушила у зворотню путь, яка, щоправда виявилася вже легшою та обійшлася без особливих пригод. Таким чином, після майже семи годин велоподорожі туристи знову перетнули поріг своєї школи, завершивши тим самим свою мандрівку. І, отримавши новий цікавий досвід, зморені та щасливі від такої пригоди, ми кинулися до їдальні пити воду.

З вами був Андрій Заболотніков, зчитаємося:)

Фото: Олександр Анатолійович Федій

Advertisements

Відкриваємо мистецькі таємниці

16 травня, у четвер ми  – учні  з 7 по 5 клас, разом з Мариною Романівною, Оленою Павлівною та Юлією Володимирівною сіли в автобус і поїхали в чудове місто Полтавської області – Миргород. Хоча зазвичай в таких ситуаціях, коли сонце сяє на повну, а дорога довга, люди сплять, відпочивають, грають в ігри на телефоні, але тільки не в школі “Паросток”.
Учні 7 класу під час дороги до Миргорода розповідали про відомих художників, чиє життя пов’язане з Миргородом. Наприклад, я розповідав про Опанаса Сластіона, а Ліза – про Василя Кричевського, нас уважно слухали. Дорога минула швидко і продуктивно, і ми незчулися, як приїхали до Миргородського художньо-промислового коледжу. Там навчалася Юлія Володимирівна – наш вчитель образотворчого мистецтва і художньої праці.

photo_2019-05-20_14-45-18

Це – чудовий заклад, де можна навчитися малюванню, різьбярству, гончарству і ще багатьом цікавим речам. Для нас проводила екскурсію вчитель Юлії
Володимирівни.
Там було багато експонатів, які заслуговували на нашу увагу, наприклад, дипломні роботи, роботи, які подарував коледжу цар Микола ІІ, грецькі скульптури. Були там також різні ілюстрації до відомих творів, наприклад, ілюстрація до твору Гоголя “Ніч перед Різдвом”.

photo_2019-05-20_14-45-05
Особливо мене вразила фарфорова квітка, яка була ніби справжня! Вона виглядала так, ніби красиву квітку раптом взяли і перетворили на порцелянову. Раніше я чув про вимоги китайців до якісної порцеляни: що вона повинна бути прозорою як скло та білою як папір. Я вірив, що вона повинна бути білою як папір, але я вважав вигадками і значним перебільшенням те, що вона має бути прозорою як скло. Коли я прийшов в цей коледж, я зрозумів що китайці не перебільшували анітрохи. Мене також вразила картина “Чумацький Шлях” який виглядає як половини величезних пасхальних яєць, на яких стоїть млин, віз та дерев’яні фігурки домовиків і русалок. Ще мене дуже вразили ікони, які були намальовані ще за часів Російської імперїї.

photo_2019-05-20_14-44-57
Перед тим, як поїхати назад, ми сфотографувалися біля фонтану, який декілька років не працював і заріс рослинами – ось що буває, коли забуваєш за чимось слідкувати… Втім, фотографія вийшла доволі непогана.
Після цього ми знов сіли в автобус і поїхали далі – і нам знову не дали просто сидіти та нудьгувати.
Ми почали робити вікторину в якій переміг мій екіпаж – «Справедливий Оксиген”! Наша поїздка вийшла чудовою!

З вами був Максим Заболотніков, а фото робила Ліза Проскуровська)

Урок до Дня мирного співіснування

Всі ви знаєте, що в нашій школі, крім звичайних уроків, є ще й уроки нестандартні. Наприклад, уроки світогляду, на яких ми глибше розглядаємо світ і різноманітні явища, які існують, і формуємо світогляд сучасної людини.
Один з таких уроків був проведений учнями 11 класу минулого тижня і був приурочений до Дня мирного співіснування. На цьому уроці ми розглядали мирні договори та особисостей, які працювали задля збереження миру.

60354977_2640447435965784_7175206170385186816_n
Питання мирного співіснування розглядав ще в далекому 16 столітті король Франції Генріх ІV, але, на жаль, людство не зрозуміло за такий довгий час, що мир краще ніж війна. Іноді війни починаються через такі безглузді причини! Наприклад, війна між Гондурасом і Сальвадором в 1969 році почалася через програний футбольний матч.
Під час Першої світової війни самі солдати влаштували різдвяне перемир’я взимку 1914 року. Ще годину тому вони були запеклими ворогами, а через деякий час – співали колядки та обмінювалися подарунками. Я думаю, це свідчить про те, наскільки людям важливий мир, наскільки вони вважали його необхідним.
«Істинною загрозою для справжнього миру є не відсутність війни, а відсутність справедливості». Цією думкою поділилася лауреат Нобелівської премії миру Лаура Джейн Адамс.

60207567_2640447655965762_4941514840763006976_n
Багато науковців також боролися за право людей на мирне життя. Академік Андрій Сахаров – “батько термоядерної бомби”, був великим борцем за права людини. Зараз існує премія імені Сахарова, яка вручається за внесок у боротьбу за права людини.
Багато людей вже зрозуміли, що краще рятувати людей ніж вбивати. Я сподіваюся, що, зрештою, це зрозуміють всі.
І я радий, що в нашій школі проходять такі уроки на яких ми можемо вирости Людьми.

Текст: Саша Супрунець

Фото: Ліза Попова

Декретна відпустка для нього – міф чи майбутнє?

Наші учні  Андрій Заболотніков та Маша Дмитрієва в жовтні 2018 брали участь у журналістському тренінгу, присвяченому гендерним питанням. Після участі в цьому проекті вони мали створити десять статей на гендерну тематику та опублікувати їх на різних ресурсах. На нашому блозі в березні з’явилася стаття Андрія, а зараз – стаття від Маші:

“Чи знали ви, що декретна відпустка для чоловіків вже давно є не лише цікавою ідеєю з-за кордону, а й цілком затвердженою ініціативою українського законодавства?

«Відповідно до положення пункту 3 статті 18 Закону України «Про відпустки» і частини 7 статті 179 Кодексу законів про працю України, відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може бути використана повністю або частково як матір’ю, так і батьком дитини, бабусею, дідусем чи іншим членом родини»

Тож якщо конституція каже: «Так» декрету для татусів, то чому  лише 2% українських чоловіків користуються цією можливістю? Можливо, саме суспільство ще не готове до таких кардинальних змін? Щоб  довідатися правду, запитаємо у звичайних людей.

Групі офісних працівників невеличкого полтавського підприємства було запропоновано пройти опитування, за результатами якого ми й дізнаємося, як пересічні українці ставляться до цього явища.

Серед опитуваних було 40 працівників із різних відділів, починаючи фінансовим і закінчуючи маркетинговим відділом та відділом зв’язків із громадськістю, серед них –  20 чоловіків і 20 жінок (ми враховували думки обох статей ). Середній вік опитуваних склав 26.8 років, майже 27.

Картинки по запросу декрет

З них меншість (32,5%) виявилася проти декретних відпусток для чоловіків – 13 людей, серед яких було 6 жінок та 7 чоловіків. Якими ж були їхні аргументи?

Перший і найрозповсюдженіший: «Чоловік – працівник, гаманець і годівник родини, він має заробляти кошти, а жінка – берегиня домашнього затишку, тому виховання дітей це її обов’язок»

Другий аргумент : «Жінка виношувала і народжувала дитину, тому і йти у декретну відпустку має сама». Якщо передати цю думку пряміше, звучатиме приблизно так: «Ти, мила, цю кашу заварила, тож тепер ти виховуй її, рости, годуй та змінюй їй підгузки».

Картинки по запросу весы деньги

Семеро з  опитуваних (17,5%) вказали, що їх ставлення до «декретної відпустки для нього» є нейтральним, мовляв: «Нехай у декретну відпустку йде той, хто заробляє менше». Ця думка є доволі раціональною і логічною, та чи зможуть гроші замінити дитині одного з членів родини – це вже інше запитання, яке майбутні батьки мають обов’язково ставити перед собою.

Картинки по запросу декрет для мужчин

Більшість – 20 людей (50% опитуваних) позитивно висловилася про декретні відпустки для татусів. З цих голосів 12 належало жінкам, а 8 чоловікам.  Які ж були аргументи «за»?

  1. Виховання дитини батьком – невід’ємна частина становлення особистості. Дитина буде більш дисциплінованою і тато зможе спостерігати за тим, як дитина росте.
  2. Це було б доречно, адже сама дружина з цим не впорається, бо ростити дітей – то найскладніша робота, тому декретна відпустка для чоловіків була б правильним вибором.
  3. Таке явище допомогло б обом батькам відчувати рівну відповідальність, плюс тато був би ближчим до дитини
  4. Рівна відповідальність, здорове спілкування з обома батьками, допомога, взаємопідтримка і відчуття, що родина – це одна команда.

Паралельно із анкетуванням ми провели онлайн опитування у популярній соціальній мережі. Участь у цьому опитування взяло участь 200 осіб середнім віком 18 років. Серед опитуваних було 89 чоловіків і 111 жінок.

Думки стосовно питання про декрет для чоловіків розділилися майже порівну: «за» – 51,5%, «проти» – 48,5%. Позитивний відгук – 103 людини (46 чоловіків і 57 жінок), а негативний – 97 (43 чоловіки і 54 жінки).

За даними наших соціальних опитувань ми можемо сказати, що  суспільство поки що  не готове до цілісного прийняття цього рішення. І половина опитуваних  досі вважає , що в стосунках слід грати за загально прийнятими гендерними ролями:  тато – заробляє, мама – доглядає, прибирає, готує …

Якщо ви не готові грати за цим сценарієм, то може «декрет для нього» буде для вас непоганою альтернативою.

Можливо, просто замало українців знає про існування такої можливості і занадто звикло жити по інерції – так, як споконвіку жили наші давні предки, але не забувайте, що ми вже дещо змінилися, тому варто змінити і закладені суспільством стереотипи. Впроваджувати ці зміни ніколи не пізно, тож незважаючи на те, чи є ви  молодими батьками чи ваші діти вже ходять до школи, чи, може, вже завершують університет, або ви навіть не думаєте про те, щоб завести дитину, але є чиїмось улюбленим синочком чи донечкою, пам’ятайте, що увага, спілкування і родинне тепло не можна замінити нічим, навіть величезною кількістю матеріальних благ, бо саме любов є найбільшим скарбом. І навіть якщо, працюючи ви не встигли поділитися своєю любов’ю з близькими, то зробіть це просто сьогодні. Любити ніколи не пізно!”

Автор: Марія Дмитрієва
Фото: buhguru.com, Depositphotos, etcetera.media

Люди, які не пам’ятають минулого – не мають майбутнього

Наше життя почалася не зараз, і не сьогодні воно закінчиться. Протягом тих днів, які ми проживаємо, ми часто робимо неправильні кроки, помилки. Звичайно ж, це все є невід’ємною частиною нас самих, адже це той самий “грунт”, на якому усі люди навчаються, отримують досвід, створюють власне світобачення, формують погляди та переконання. Проте часом ціна за такі знання стає занадто високою. Помилки, які були допущені, є надто жорстокими та нелюдяними. Помилки не однієї людини, а цілого покоління, цілих народів. Багатьох людей, які одного разу зробили неправильний вибір. А потім продовжували робити його знову й знову, аж поки інша частина людства не була змушена зі зброєю в руках встановити порушений порядок. Тільки пам’ять про їхні помилки може запобігти повторенню жахів минулого в майбутньому.

photo_2019-05-13_09-48-55

Тому нещодавно саме з метою згадати, вшанувати пам’ять, ми відвідали місце, на якому загинули близько восьмисот людей, які з великою мужністю боролися за визволення нашої країни, за нашу свободу, взагалі – за змогу жити на цьому світі. Це місце – Шумейкове урочище. Місце, де полягла 5-а армія, де закінчилася історія головнокомандуючих Південно-Західного фронту. Вони в 1941 році потрапили до ворожого оточення і тривалий час намагалися відбити атаки, окопавшись в урочищі. Але німецьких солдатів було більше і вони займали вигідніше положення, тому з тисячі бійців, серед яких було багато генералів та командирів, вижило лише близько двохсот. Вони змогли вибратися і приєднатися до радянської армії, а тіла їхніх побратимів, що загинули, заповнювали яр аж по вінця.

photo_2019-05-13_09-48-47
Зовні це місце абсолютно звичайне – урочище як урочище: дерева, сонце крізь листя, проліски навесні й опеньки восени, криниця, яскраво-зелені килими лісових трав … Красиво і тихо. Тільки перебувати довго тут неможливо, нестерпно: мій мозок жодної секунди не міг уявити, що якихось 78 років тому саме тут, на місці якому я стою, відбувся замах на мир, на життя, на людяність.

Текст: Катя Мороз

Фото: Ліза Попова

“Рядки, обпалені війною”

Чи замислювалися ви, завдяки кому ви існуєте у цьому світі? Хто більше 70 років тому відвоював нам право на життя? Якими зусиллями треба було вибороти нашу свободу? Якщо ні – замисліться. Ми замислилися над цим 7 травня, під час нашого вогника «Рядки, обпалені війною». Багато віршів були настільки проникливими, що їх складно було слухати без сліз, вони передавали страх і страждання людей. Ми також співали різні воєнні пісні та дізналися про історії деяких із них.

60077780_2621318154545379_6372434460155052032_n

«Мені сподобалося, як усі розповідали свої вірші, адже для кожного був підібраний саме той вірш, який торкався душі . Я думаю, що нам вдалося створити атмосферу справжнього поетичного вечора. Також мені сподобалося, як Ліза Попова вела літературний вечір, і те, як свічки й старі книги додавали тепла в наше коло. Я дуже вдячна, що і мені підібрали вірш, який одразу ж припав до душі», – ділиться учениця 7 класу Ліза Проскуровська.

Але серед поезій була ще й прониклива проза: « Цього разу на нашому творчому вечорі я читала прозу, дуже щемні рядки з твору Бориса Васильєва «В списках не значился». Вперше в житті мені вдалося вивчити уривок з прозового, неримованого тексту. Перед читанням на пам’ять, я повторювала ці рядки про себе багато разів і кожного разу не могла стримати сліз. Раджу кожному прочитати цей роман», – говорить Настя Скабарихіна, учениця 10 класу.
Минає час і відходять ті, хто «в штыки поднимались, как один». Але з нами залишаться безсмертні пісні та вірші, книги, фільми, які допоможуть нам пам’ятати. Мистецтво – вічне, як і пам’ять про героїв.

Текст : Ліза Стефановська

Фото: Ліза Попова

“Моє серце вчиться боліти”

Період до Дев’ятого травня – це той час, коли варто прочитати книгу, подивитися фільми про Велику Вітчизняну війну, нагадати собі про ті події, про ті жахи, щоб ніколи їх вже не повторити. Це період роздумів та праці душі, розуму і серця.
Цьогорічна підготовка до великого свята стала для мене найвизначнішою, адже цього разу я читала глибоку, сповнену горя, радості й болю книгу Олеся Гончара «Прапороносці». Чесно кажучи, мені завжди складно читати твори про війну, але, мабуть, цього року я стала дорослою.
«Прапороносці» – це трилогія. В ній розповідається про юного молодшого лейтенанта Євгенія Черниша, який тільки випустився з академії й прямує пішки в Альпи до піхотинців Червоної армії. Його образ світлий, душа ще не зачерствіла у важких боях, а обличчя ще дуже юне. Черниш швидко припав мені до душі, як, мабуть, й іншим читачам. Його приймають до батальйону, де він знайомиться з майбутніми найкращими друзями, з якими він разом буде проходити через важкі й небезпечні випробування. В книзі багато описів красивої природи: сині гори, які, як титани, стоять тихо і непорушно, блакитне небо, яке враз може стати сірим і неприязним для бійців, шматки протоптаних стежок, ступаючи на які, раділи всі, адже слизька мокра й брудна трава не давала можливості йти впевнено вперед, високі урвища, які доводилось долати бійцям, мов альпіністам, густі ліси, які на перший погляд здаються неприступними… Це все є частиною тилу ворога, з яким потрібно постійно битися на шляху. Але людські втрати, горе, біль за Батьківщину та рідних теж супроводжують бійців, і тільки пісня та бойовий дух можуть подолати ці відчуття.

photo_2019-05-13_09-10-32

Я ніби стояла там разом з ними й бачила, як командир брав гранату й, вибігаючи з окопу з криком «За Батьківщину», підіймав своїм прикладом інших бійців, які втрачали страх і теж бігли вперед… Сильні духом люди, так! Але чи варто перевіряти їх на силу духу війною? Думаю, що ні!
Це перша книга цього періоду, яка викликала у мене скоріше не сльози і співчуття, а наштовхнула на думки. Один із героїв цього твору сказав: «Народы поумнели. Теперь они не позволят обманывать себя. Мир, по-моему, наступит теперь на долгие столетия». Дуже шкода, що пройшовши через такий важкий тернистий шлях, ми знову і знову вертаємось до нього. Бо зараз у світі близько 40 гарячих точок, де знову гинуть люди. Ми не використали досвід минулих поколінь і ось що з нами, на жаль, трапилось. Мені б дуже хотілося, щоб якомога більше людей читало книги про війну, щоб їхнє серце наповнювалося співчуттям до інших, щоб вони прагнули миру як найбільшої цінності.

Текст: Анастасія Артюх

Фото: Анастасія Артюх